Сторінки історії села Кутин
Наш край - частина історичної Волині, територія якої складалася в часи становлення давньоукраїнської держави . Завойовники змінювали межі адміністративних одиниць краю, але в народі завжди жила і передавалася з покоління в покоління думка про етнічну спільність і приналежність краян до єдиного українського народу.
Нині Волинь і Полісся розмежовуються адміністративним поділом, який встановлено радянською владою у 1939 році. Зарічненщина - частина історичної Волині, яка в свою чергу - складова частина незалежної України.
Наш край відноситься до однієї з найдавніших залежних територій України. У сиву давнину сягає своїм корінням історія села Кутин . Перша документальна згадка про село датована 1522 роком. Кутин... Не треба бути спеціалістом з топонімії, щоб здогадатись чому далекі предки так назвали своє поселення. Мабуть дому , що „ село побудоване в куті, де сходяться дві річки : Веселуха і її притока ".(Пура Я. О. Походження назв населених пунктів Рівненщини. Львів:„Світ" 1990, ст.69)
Село здавна дивувало своєю красою: непрохідні, сумовито-безмежні болота, густі, таємничі пущі.
Хоча перші згадки про наш край Волинське Полісся, датуються у 981р, а вдруге у 1118 році.
З давніх-давен жили люди у куточку, у густій оксамитовій оправі лісів, у самобутніх краєвидів річок з невисокими берегами , що обривалися після весняних повеней, а благодатні землі, придатні для рільництва, щедра навколишня природа, приваблювали їх ,
Господарське життя населення нашого краю носило натуральний характер. Землеробські знаряддя відзначалися різноманітністю і значною для свого часу досконалістю : рала з залізними наконечниками , знаряддя плужного типу , ручні знаряддя — заступи , мотики , серпи , коси , ціпи . На вищих земляних площах вирощували жито , а в багатьох місцях - пшеницю , просо , овес . На вазі землеробства повсюдно розвивалося скотарство ; насе -
лення розводило велику рогату худобу , а також кіз , овець,сви-
ней , коней . У селі набули поширення промисли : збиральництво,
мисливство і рибальство , вуликове бджільництво . З болотної ру-
ди , поклади якої були значними , виплавлялося у наших краях
сиродутне залізо, яке після певної обробки використовувалося
для виготовлення знарядь праці. І
В силу різних причин межі Волинських земель змінювалися , в тому числі й за рахунок послаблення сусіднього Турово-Пінського князівства. Ще в другій половині XII ст. відокремилося Пінське князівство , а від нього в свою чергу Дубровицьке . За Андрусівським договором 1667 року, майже вся Правобережна Україна , в тому числі і Полісся, увійшла до складу Польщі. Лише у 1793-1795 роках ці землі були возз'єднані з Росією. Село Кутин входило тоді до Пінського повіту Мінської губернії .
До реформи 1861 року на території поблизу села Кутин ,у сусідньому селі знаходилось поселення і маєток пана Артура Чернецького . Цей маєток з великою площею землі, лісу , разом з кріпаками подарував йому його батько , який сам проживав у селі Залізниця Волинської губернії.
Після скасування кріпосного права було переселено з панського двору дванадцять сімейств , які були наділені невеликими земельними наділами . Першими переселенцями були сім'ї Мацеруків і Серців, які були куплені паном Воловичем у селі Бучин Волинської губернії, і поселені в селах Кутин і Задовже . Колишня поміщицька економія називалася маєтком пана Воловича. Вся земля , сінокоси , водойми належали йому .
Максим Дем'янович Окач ( один із старожилів с. Кутин ) розповідає : „ Коли було скасоване кріпацтво (1861 р.), селяни мали змогу викупляти землю . Звичайно , не всі, а ті, які мали за що викупити . Створювалися окремі хутори . Деякі селяни мали по 10-15 га землі. Селяни працювали на своїй землі і панській , для обробітку землі тримали коні, воли , велику рогату худобу , розводили свиней ".
Із розповідей старожилів ми дізнаємося, що село Кутин було дуже маленьке : налічувало всього декілька десятків хатинок і невелику дерев'яну церкву . Навкруги було болото , вода, розливалася річка Веселуха та її притока. Весною було дуже тяжко добиратись сюди із сусідніх сіл . Тільки зимою поновлювався зв'язок з навколишніми поселеннями. Тільки за наказом пана чи за його дозволом молоді люди мали право вінчатися і одружуватися , а молода першу ніч повинна була провести з паном.
Після реформи 1861 року пан Артур Чернецький із свого маєтку виселяє селян на другу сторону озера на малі земельні наділи , тобто , на східний берег озера. Так утворилась і назва сусіднього села Заозір'я , що поблизу села Кутин , які розділяло непрохідне болото . До речі, унікальною пам'яткою даної місцевості є викарбований камінь , з датою 1807 рік , який знаходиться на місцевому кладовищі с. Заозір'я, на місці поховання панського управителя Михайла Щепило , який був жорстокою людиною по відношенню до селян. Замість хреста йому положили камінь.
Селяни працювали на панській землі і самі були в повній залежності від нього . „ Вставати до роботи піддані мають , як сонце сходить, а йти з роботи, як заходить . Відпочинку -годину перед обідом, годину в обід, годину на вечір . Хто не вийде рано на роботу через недбальство, - мусить відробити пропущене наступного дня " ( з документу „ Устав на волоки").
Праця селян у пана була малопродуктивною . Землю обробляли сохою, дерев'яною бороною з дерев'яними зубами . Жили селяни в курних хатах. Виловлювати рибу в озері і річці селянам заборонено . Пан виловлював рибу і возив продавати в м. Варшаву , м. Гданськ .
Внаслідок радянсько — польського миру 1921 року ( Ризький мирний договір) Західне Полісся , Західна Волинь увійшли до складу відновленої у 1919 році Польської держави . Західноукраїнські землі площею 125,7 тис. кв.км. становили третину території усієї тогочасної Польської держави .
У нашому краї встановився жорстокий режим національного і соціального поневолення . Польський уряд приступив до реалізації декрету від 1919 року „Про утворення осадницьких господарств " з колишніх легіонерів . Метою військової колонізації було зміцнення економічного і політичного становища окупаційної влади і посилення впливу на так званих „Кресах Сход-ніх " . Осадники були „ очима і вухами " польського уряду . їм належало 12 % кращих земельних угідь (понад 30 тис.) на Західній Україні. Так , в 1921 році на наших землях запанували польські порядки , наші землі опинилися під владою Польщі, село Кутин увійшло до складу Пінського повіту Брестського воєводства . На плянті ( поблизу с. Кутина так називалась дана місцевість ) поселилось 16 польських сімей , їх називали „ посадники " , „ легіонери " . Вони були із числа добровольців на війну, і їм за це поляки дали нагороду, зробили посадниками на наших землях. Жили на хуторах. До речі, серед них був хлопець на прізвище Ялерожий Іван, дуже розумний, який пізніше вчився в Любешівській гімназії із Янцевичом Станіславом Антоновичом. Сільські хлопці проходили військову службу у війську польському.
Важким тягарем на плечі українських селян лягали місцеві податки , штрафи і борги , які перевищували вартість селянських господарств. Малоземелля і безземелля змушувало шукати засобів для прожиття за межами краю . Багато селян вирушало за океан . У 20 - 30-і роки до США , Канади та інших країн емігрувало близько 40 тис. чоловік із Західного Полісся. У їх числі і Чернякович Яким , дід Станіслава Антоновича Янцевича , який дав змогу своїм онукам на Батьківщині дати освіту , навчатися у Любешівській гімназії.
На кінець XIX ст. рівень освіти на Україні залишався низьким . Одна школа припадала на 10 тисяч жителів,а один учень на 150 чоловік населення . На Рівненщині діяло всього понад 50 початкових шкіл, викладання в яких велося російською мовою . У 1918 році в селі Кутин була відкрита церковно - приходська школа, де навчання велося також на російській мові. У школі вивчали Закон Божий . Окрасою села була церква, побудована у 1865 році на народні пожертвування . У 1908 році у сусідньому селі Задовже ( перша назва с. Шпікатівщина) теж була відкрита школа. Приміщення школи знаходилось у найманій хаті. Трохи пізніше , в 1920- х роках , у с. Задовже була відкрита польська школа, куди ходили вчитися і діти з села Кутин . Предмети викладались польською мовою . До дітей польських приїзджав ксьондз , а до українських - піп .
Учні ходили в польську школу , мали чотирьохрічну освіту , але вчились сім років : 1 клас - один рік,
- клас - один рік ,
- клас - два роки,
- клас - три роки .
Вчились діти тут безкоштовно , ходили всі. Хто вчився погано, то міг вчитися в першому класі два роки , але тоді в четвертому класі - два роки . Польська влада перешкоджала розвиткові на селі освіти й української культури . Вивчали такі предмети : письмо , арифметика , читання , Закон Божий .
У 1919 році, після Першої світової війни (1914-1918 р.р.) наші землі належали до майна і володінь пані Любові Сергіївни Головіної, які вона викупила у пана Воловича. Маєтком управляв її чоловік Просєков . Населенню належало тут біля 500 га. землі, поміщику - біля 3 тис. га. землі. За розповідями старожилів , це була розумна , вихована і освічена людина, знала іноземні мови (французьку і польську ). Свій маєток набагато розширила , побудувала млин , станок для вибивання сукна, олійницю, круподертку , Мала багато худоби , свиней . Чорних породистих коней возила Любов Сергіївна в Париж, Німеччину . Вона входила в Спілку Червоного Хреста у Варшаві.
Через несплату великих податків за часів радянської влади землю і маєток пані Головіної було конфісковано , а в 1937 році було передано в Пінський земельний банк під управителя Галевича . Худобу , майно і землю було роздано селянам .
У 1939 році у селі була встановлена радянська влада.
Мирне життя перервала Велика Вітчизняна війна. На захист Вітчизни піднялось 43 жителі села, які здійснили вагомий внесок у перемогу над фашизмом , з них 21 чоловік не повернулися у село .
„ Тяжкими були перші роки після війни , - розповідає син Максима Дем'яновича Окача - Федір Максимович Окач . - Село не було зруйноване, але не вистачало чоловічих рук . Допомогу у ліквідації наслідків війни селу надавала держава ,східні області України . У село прибували досвідчені медичні працівники , вчителі. На початку 50-х років була відкрита дільнича лікарня, восьмирічна школа , сільський клуб і бібліотека .3 кожним повоєнним роком налагоджувалося життя ."
Колгоспи створювалися у 1948 році. Ініціаторами створення колгоспу були Зінькевич Іван Сазонович - голова сільської Ради і Дверман Іван Федотович - секретар сільської Ради ,Татусь Павло Терентійович , Кухтюк Станіслав Мартинович , Зінькевич Явтух Сазонтович .
З центром у с. Кутин було створено колгосп „ Шлях до комунізму " , першим головою якого був Татусь Павло Терентійович . Люди працювали на трудодні, на один трудодень давали 200 г зерна, розраховувались в кінці року .
В кінці 60- х років колгосп став очолювати Сачевчич Федір Григорович . Під його керівництвом господарство по виробництву с/г продукції довгий час займало першість у районі.
За виробничі успіхи багато колгоспників удостоєні урядових нагород.