Історія с. Кутин

Сторінки історії села Кутин

Наш край - частина   історичної  Волині, територія якої складалася    в   часи   становлення   давньоукраїнської  держави . Завойовники   змінювали  межі    адміністративних    одиниць краю, але в народі завжди   жила і передавалася з   покоління в   покоління   думка   про   етнічну   спільність і приналежність краян  до   єдиного  українського   народу.

Нині   Волинь   і Полісся   розмежовуються   адміністратив­ним  поділом, який  встановлено  радянською  владою у 1939 році. Зарічненщина - частина історичної  Волині, яка   в свою чергу - складова частина незалежної України.

Наш край відноситься до однієї з найдавніших залежних територій України. У   сиву    давнину    сягає   своїм    корінням історія   села   Кутин . Перша документальна   згадка   про село датована 1522 роком. Кутин... Не  треба  бути   спеціалістом з топонімії, щоб здогадатись чому далекі предки так назвали своє поселення. Мабуть дому , що „ село побудоване в куті, де схо­дяться   дві річки : Веселуха і її притока ".(Пура Я. О. Поход­ження назв населених пунктів Рівненщини. Львів:„Світ" 1990, ст.69)

Село здавна дивувало своєю красою: непрохідні, сумовито-безмежні болота, густі, таємничі пущі.

Хоча перші згадки про наш край Волинське Полісся, да­туються у 981р, а вдруге у   1118 році.

З давніх-давен жили люди у куточку, у густій оксамитовій оправі лісів, у самобутніх краєвидів річок з невисокими берегами , що обривалися після весняних повеней, а благодатні землі, придатні для рільництва, щедра навколишня природа, приваблювали їх ,

Господарське життя населення нашого краю носило натураль­ний характер. Землеробські знаряддя відзначалися різноманітніс­тю і значною для свого часу досконалістю : рала з  залізними наконечниками , знаряддя плужного типу , ручні знаряддя — зас­тупи , мотики , серпи , коси , ціпи . На вищих земляних площах вирощували жито , а в багатьох місцях - пшеницю , просо , овес . На вазі землеробства повсюдно розвивалося скотарство ; насе -

лення   розводило велику рогату худобу , а також кіз , овець,сви-
ней , коней . У селі набули поширення промисли : збиральництво,
мисливство і рибальство , вуликове бджільництво . З болотної ру-­
ди , поклади якої були значними , виплавлялося у наших    краях
сиродутне залізо, яке   після   певної  обробки використовувалося
для виготовлення знарядь праці.                                                                        І

В силу різних причин   межі Волинських земель   змінювали­ся , в тому числі й за рахунок послаблення сусіднього   Турово-Пінського князівства. Ще в другій половині XII ст. відокремило­ся Пінське князівство , а від нього в свою чергу Дубровицьке . За Андрусівським  договором 1667 року, майже вся Правобе­режна  Україна , в тому числі і Полісся, увійшла до складу Поль­щі. Лише у 1793-1795 роках ці землі були возз'єднані з Росією. Село Кутин   входило тоді до Пінського повіту Мінської губер­нії .

До реформи 1861 року на  території поблизу села Кутин ,у су­сідньому   селі знаходилось поселення і маєток пана Артура Чер­нецького . Цей маєток з великою площею землі, лісу , разом  з кріпаками подарував йому його батько , який сам проживав у се­лі Залізниця Волинської  губернії.

Після скасування кріпосного права було переселено з пансько­го двору дванадцять сімейств , які були наділені невеликими зе­мельними наділами . Першими переселенцями були сім'ї  Мацеруків і Серців, які були куплені паном Воловичем у селі Бучин Волинської губернії, і   поселені в селах   Кутин і Задовже . Ко­лишня поміщицька економія називалася маєтком пана Воловича. Вся земля , сінокоси , водойми   належали йому .

Максим Дем'янович Окач ( один із старожилів с. Кутин ) роз­повідає : „ Коли було скасоване кріпацтво (1861 р.), селяни ма­ли змогу викупляти землю . Звичайно , не всі, а ті, які мали за що викупити . Створювалися окремі хутори . Деякі селяни мали по 10-15 га землі. Селяни працювали на своїй землі і пансь­кій , для обробітку землі тримали коні, воли , велику рогату ху­добу , розводили свиней ".

Із розповідей старожилів ми дізнаємося, що село Кутин було дуже маленьке : налічувало всього декілька  десятків хатинок і невелику дерев'яну церкву . Навкруги було болото , вода, розли­валася річка Веселуха та її притока. Весною було дуже тяжко добиратись сюди із сусідніх сіл . Тільки зимою поновлювався зв'язок з   навколишніми   поселеннями. Тільки за наказом пана чи за його дозволом молоді люди мали право вінчатися і одру­жуватися , а молода  першу ніч повинна була провести з паном.

Після реформи 1861 року   пан Артур Чернецький із свого ма­єтку виселяє селян на другу сторону озера  на малі земельні на­діли , тобто , на східний берег озера. Так утворилась і назва  су­сіднього села Заозір'я , що   поблизу села Кутин , які   розділяло непрохідне болото . До речі, унікальною пам'яткою   даної місце­вості є викарбований   камінь , з датою 1807 рік , який знаходить­ся   на місцевому кладовищі с. Заозір'я, на місці поховання пан­ського   управителя Михайла Щепило , який   був   жорстокою лю­диною по відношенню до   селян. Замість хреста йому положи­ли   камінь.

Селяни працювали   на панській  землі і   самі були в повній залежності від нього . „ Вставати  до  роботи  піддані   мають , як сонце сходить, а йти з роботи, як   заходить . Відпочинку -годину перед   обідом, годину в обід, годину на  вечір . Хто не вийде   рано   на роботу   через   недбальство, - мусить   відробити пропущене   наступного   дня " ( з документу „ Устав на волоки").

Праця селян у пана   була малопродуктивною . Землю обробля­ли сохою, дерев'яною   бороною   з   дерев'яними зубами . Жили селяни   в курних   хатах. Виловлювати   рибу в озері і річці се­лянам заборонено . Пан виловлював   рибу і возив   продавати в м. Варшаву , м. Гданськ .

Внаслідок   радянсько — польського   миру 1921 року ( Ризький мирний   договір) Західне Полісся , Західна Волинь  увійшли до складу  відновленої у 1919 році Польської  держави . Західноук­раїнські   землі площею 125,7 тис. кв.км.   становили   третину те­риторії усієї тогочасної  Польської  держави .

У нашому краї встановився жорстокий режим національного і соціального поневолення . Польський уряд приступив до ре­алізації декрету від 1919 року „Про утворення осадницьких господарств " з колишніх легіонерів . Метою військової колоніза­ції було зміцнення економічного і політичного становища оку­паційної влади і посилення впливу на так званих „Кресах Сход-ніх " . Осадники були „ очима і вухами " польського уряду . їм належало 12 % кращих земельних угідь (понад 30 тис.) на За­хідній Україні. Так , в 1921 році на наших землях запанували польські порядки , наші землі опинилися під владою Польщі, село Кутин увійшло   до складу Пінського повіту Брестського во­єводства . На плянті ( поблизу с. Кутина   так називалась дана місцевість ) поселилось 16 польських   сімей , їх називали „ по­садники " , „ легіонери " . Вони були із числа добровольців на війну, і їм за це поляки дали  нагороду, зробили посадниками на наших землях. Жили на хуторах. До речі, серед них був хлопець на прізвище Ялерожий Іван, дуже розумний, який пізніше вчився в Любешівській гімназії із Янцевичом Станіславом Антоновичом. Сільські   хлопці   проходили   військову службу у війську польському.

Важким тягарем на плечі українських   селян   лягали місцеві податки , штрафи і борги , які перевищували вартість селянських господарств. Малоземелля і безземелля змушувало шукати засо­бів   для прожиття за межами краю . Багато селян вирушало за океан . У 20 - 30-і роки до   США , Канади та інших країн емігру­вало близько 40 тис. чоловік   із Західного   Полісся. У їх числі і Чернякович Яким , дід Станіслава Антоновича Янцевича , який дав змогу своїм онукам на Батьківщині дати освіту , навчатися у Любешівській гімназії.

На кінець XIX ст. рівень освіти на Україні   залишався   низьким . Одна школа припадала на 10 тисяч жителів,а один учень на 150 чоловік населення . На Рівненщині діяло всього   понад   50 початкових шкіл, викладання в яких велося російською мовою . У 1918 році   в селі Кутин була відкрита церковно - приходська школа, де навчання   велося також на російській мові. У школі вивчали Закон Божий . Окрасою села була церква,   побудована у 1865 році на народні пожертвування . У 1908 році у сусідньо­му селі Задовже ( перша назва с. Шпікатівщина) теж була  від­крита школа. Приміщення школи знаходилось у найманій хаті. Трохи пізніше , в 1920- х роках , у с. Задовже була відкрита поль­ська школа, куди ходили вчитися і діти з села Кутин . Предме­ти викладались польською мовою . До дітей польських   приїзджав ксьондз , а до українських - піп .

Учні ходили в польську школу , мали чотирьохрічну   освіту , але вчились сім років : 1 клас - один рік,

2. клас - один рік ,
3. клас - два роки,
4. клас - три роки .

Вчились діти тут безкоштовно , ходили всі. Хто вчився погано, то міг вчитися в першому класі два роки , але тоді в четвер­тому класі - два роки . Польська влада перешкоджала розвитко­ві на селі освіти й української культури . Вивчали такі предме­ти : письмо , арифметика , читання , Закон Божий .

У 1919 році, після Першої світової війни (1914-1918 р.р.) на­ші землі належали до майна і володінь пані   Любові Сергіївни Головіної, які вона викупила у пана Воловича. Маєтком управ­ляв її чоловік Просєков . Населенню   належало тут біля 500 га. землі, поміщику - біля 3 тис. га. землі. За розповідями старожи­лів , це була розумна , вихована і освічена людина, знала інозем­ні мови (французьку і польську ). Свій маєток набагато розши­рила , побудувала млин , станок для вибивання сукна, олійницю, круподертку , Мала багато худоби , свиней . Чорних   породистих коней возила  Любов Сергіївна в Париж, Німеччину . Вона вхо­дила в Спілку Червоного Хреста у Варшаві.

Через несплату великих податків  за часів радянської  влади землю і маєток пані Головіної було конфісковано , а в 1937 році було передано в Пінський  земельний банк під управителя   Галевича . Худобу , майно і землю було роздано   селянам .

У 1939 році у селі була встановлена  радянська влада.

Мирне життя перервала Велика Вітчизняна війна. На захист Вітчизни піднялось 43 жителі села, які здійснили вагомий вне­сок у перемогу над фашизмом , з них 21 чоловік не повернули­ся у село .

„ Тяжкими були перші роки після війни , - розповідає син Максима Дем'яновича Окача - Федір Максимович Окач . - Село не було зруйноване, але не вистачало чоловічих рук . Допомо­гу у ліквідації наслідків війни селу надавала держава ,східні об­ласті України . У село прибували досвідчені медичні працівники , вчителі. На початку 50-х років була відкрита дільнича лікарня, восьмирічна школа , сільський клуб і бібліотека .3 кожним пово­єнним роком налагоджувалося життя ."

Колгоспи   створювалися у 1948 році. Ініціаторами створення колгоспу були Зінькевич Іван Сазонович - голова сільської Ради і Дверман   Іван Федотович - секретар сільської Ради ,Татусь Пав­ло Терентійович , Кухтюк Станіслав Мартинович , Зінькевич   Явтух   Сазонтович .

З центром у с. Кутин   було створено колгосп „ Шлях до ко­мунізму " , першим головою якого   був Татусь Павло Терентійович . Люди працювали на трудодні, на один трудодень давали 200 г зерна, розраховувались в   кінці року .

В кінці 60- х років колгосп   став очолювати Сачевчич Федір Григорович . Під його керівництвом господарство по виробницт­ву с/г продукції довгий час займало першість  у районі.

За виробничі успіхи багато колгоспників удостоєні урядових нагород.